Відділ освіти, молоді та спорту Чемеровецької райдержадміністрації

Чемеровецький РМК

Івахновецька ЗОШ І – ІІ ступенів

Краєзнавчо-дослідницька робота

«Немеркнуча слава подвигу»

Роботу виконала:

Червенко Валентина Василівна,

учениця 9 класу

Івахновецької ЗОШ І – ІІ ступенів

Керівник: Кондратюк Орися  Василівна,

вчитель історії

Івахновецької ЗОШ І – ІІ ступенів

2014

Вступ

Стрімко летить час. Поступово його здобутком стає все, чим людина живе, житиме. Така вже сутність законів людського життя і природи, що теперішнє і майбутнє неминуче відходять в архіви минулого.

Огляньмося на шлях пройдений нашою країною! Він належить історії. Досліджувати і вивчати, аналізувати і спів ставляти його – це завдання істориків. Мене приваблюють героїчні сторінки нашої історії. У нас на Поділлі, зокрема на Чемеровеччині, зафіксовано багато подій, що вписані у літопис України. А гордість і слава краю – це твої сини і дочки, рідна земля.

Основну роль у творені історії відіграють люди. Я з впевненістю стверджую, що одним із таких людей є мій односельчанин – це Землянко Антон Петрович. В своїй роботі вважала необхідним опиратися на матеріали, що висвітлюють бойовий шлях партизанського з’єднання С.А.Ковпака, а пізніше 1-ї Української партизанської дивізії ім. С.А.Ковпака під командуванням П.Вершигори, де наш земляк очолював відділення, а пізніше взвод спецрозвідки.

І я вирішила пройти життєвим шляхом нашого земляка А.П. Землянка. В своїй роботі я планую спертися на матеріал дослідницької роботи гуртка «Оберіг» нашої школи , та мемуари командирів – ковпаківців, чиї імена та праці будуть згадані в моєму дослідженні. Своє дослідження вважаю не науковим, а краєзнавчо-дослідницьким.

При написанні роботи покладаюсь на спогади сестри А.П. Землянка – Зіни Петрівни, мемуари його бойових командирів В.О. Войцеховича, П.П. Вершигори, І.І. Бережного, та листи товаришів, які разом з ним пройшли тисячі кілометрів по тилах ворога і цим наближали перемогу над фашизмом.

І. Шляхами бойових звершень

1.1. На шляху до покликання.

Село Івахнівці з дореволюційних часів було знаним, дякуючи доброму господарю-пану Сигізмунду Червінському. Саме тут, в сім’ї Землянків, 22 травня 1920 року(5) народився син Антон. За своїм походженням селянин(6). Зростав у сім’ї разом з сестрою Зіною, яка була роком старша за нього. У 1928-1935 роках навчався в Івахновецькій семирічній школі. Хлопчина зростав вдумливим, врівноваженим, спостережливим.

При своїх скромних статках батьки знайшли можливість задовольнити бажання сина. Після успішної здачі вступних іспитів літом 1935р. – він учень Кам’янець-Подільського медичного училища. З великим захопленням вивчав юний Антон медицинську справу. Успішно завершив навчання в закладі весною 1938 року. Правда, читаючи рядки скромної біографії земляка, ми не зустрічаємо даних про навчання в медучилищі. Це він зробив передбачливо, коли писав свій звіт про життєвий шлях у партизанському з’єднанні С. А. Ковпака. Він твердо переконався, що його покликання-розвідка.

А далі скромні рядки біографії. «В 1938 році Кам’янець-Подільським райвійськкоматом був призваний в ряди СРЧА в м. Бердичів Житомирської області, де працював фельдшером батальйону в 5-й легкотанковій бригаді, з

       якою приймав участь у визволені Західної України і Білорусії в 1939 році і у визволені Бессарабії в 1940 році.

В 1940 році був переведений в 10 танкову дивізію в місто Золочів Львівської області, на посаду начальника санітарної служби батальйону, де і служив до початку війни з Німеччиною. На цей час він вже був одружений з медсестрою Валентиною. З початком війни вона була евакуйована з госпіталем в тил. І далеко під Харковом родила сина, про існування якого Антон не знав.

Перший раз був поранений в районі Єфремова Тульської області в грудні 1941 року і лікувався в Мічурінському військовому госпіталі до січня 1942 року»(7). Осколок ворожої бомби влучив в обличчя. Потім, через багато років, письменник і бойовий побратим І. Бережний, розповідаючи про цей епізод напише: «Як пам’ять про це на щоці залишився невеликий шрам, який надавав йому якусь особливу привабливість». У госпіталі у нього визріла смілива думка – стати розвідником, диверсантом. Після виходу з госпіталю Землянко приховав свою спеціальність і попросився в розвідники. « В цьому йому допоміг лейтенант Гапоненко. Землянко відносився до типу людей які виконують будь-які завдання – великі чи малі – з однаковим старанням і ґрунтовно. Товариші називали його з повагою, по імені та по-батькові, - Антон Петрович»(8).

Після одужання, в січні 1942 року Землянко був направлений в особливий загін активної розвідки штабів Брянського фронту(9). Цей секретний заклад готував розвідників для тривалої роботи в тилу ворога.

1.2. «Тринадцята рота»

 А база для висадки диверсантів була вже підготовлена. З перших днів війни в тилу ворога розгорнувся масовий партизанський рух. Окупанти встановили на загарбаних територіях терористичний режим і розпочали «масове знищення радянських громадян по плану «Ост»»(10). Такі дії зустріли загальну ненависть і активну протидію населення. Підпільні організації створювались в Білорусії, на Україні, в Прибалтиці. Німецько-фашистське командування було змушене направляти для боротьби з партизанами значні військові сили.

У жовтні 1941р. був сформований об’єднаний Путилівський партизанський загін його командиром став С.А. Ковпак, комісаром С.В. Руднєв(11). В грудні 1941-січні 1942 року загін здійснив бойовий рейд в Хінельські, а в березні – в Брянські ліси. Там він зріс до 500 чоловік і озброївся вітчизняною та трофейною зброєю(12). На початку червня 1942 року партизанське з’єднання повернулось із чергового рейду по Україні, розташувалося в південній частині Брянських лісів, північніше Старої Гути. Партизани не без гордості називали себе ковпаківцями, вкладуючи в це слово і любов до свого командира і гордість за свою причетність до цього з’єднання. «У ковпаківців зароджувались свої бойові традиції і норми поведінки. В цьому велика заслуга комісара, який є душею загону»(13).

Ось у такій обстановці, після напруженої підготовки – вивчення розвід- і радіосправи, тренувальних стрибків з парашутом, в середині червня диверсійні групи підполковника П. Вершигори, капітана І Бережного і лейтенанта М. Гапоненка були закинуті в партизанський край між Орловщиною та Брянщиною.

Доля групи Гапоненка, в яку був зарахований Землянко, склалася невдало. Бойове завдання розвідників заключалось в тому, щоб вийти в Курську область і вести спостереження в прифронтовому районі. Але в перші дні, після виходу з лісів, вони були виявлені ворогом. По їхніх слідах рухався фашистський каральний загін з собаками. Гапоненко різко міняв напрямки, маневруючи старався збити німців з  їхнього курсу. Але це не допомогло. В кінці кінців розвідники змушені були прийняти нерівний бій. «В цьому бою , пише в своїй автобіографії Землянко, був поранений вдруге і лікувався в Суземському районі орловських партизан. В жовтні 1942 року з групою приєднався до Путивльського партизанського загону»(14).

В цей час в загоні було проведено деяку реорганізацію. Таємничий Вершигора був призначений заступником командира по розвідці(15). Капітан Бережной отримав вказівку об’єднати групи свою і лейтенанта Гапоненко і поступити в розпорядження підполковника Вершигори(16). Лейтенант Землянко був призначений командиром відділення(17).

Ось як згадує про ці події Герой Радянського Союзу С.П. Тутученко. «Після прибуття Вершигори, через кілька днів до нас прийшла розвідувальна група на чолі з капітаном Бережним. Вони появились так же неждано як і Вершигора. Екіпіровані на всі випадки життя : великі рюкзаки, скатки шинелей, автомати. На поясі у кожного 2-3 гранати, ніж в чохлі, фляга. Взуті в добротні непромокаючі чоботи. Не страшні їм ні осінні холоди, ні зимові хуртовини. Переночувати могли де завгодно – в полі, в лісі, на снігу.

По всьому було видно, що ці люди давно вже знають один одного, і що їх дружба скріплена тією смертельною небезпекою, яка виникає з особливою силою в тилу ворога.

Всі вони були неподібні на нас: і екіпіровкою, і озброєнням і самою поведінкою. Їм позаздрили навіть відчайдушні хлопці з комендантського взводу, які на всякий випадок проходжалися туди-сюди, ніби то щось роблячи , а самі уважно спостерігали за прибульцями. Ця група була виключенням, її не розділили, а цілком влили в невелику штабну розвідку»(18).

За наполяганням Вершигори цій оперативній групі було присвоєно номер 13. 23 жовтня 1942 року у партизанському з’єднанні обнародували наказ «Спецгрупи Брянського фронту підполковника Вершигори і капітана Бережного об’єднати у оперативну роту №13»(19)

З тих пір вже ніхто не називав номер роти, а просто : розвідники з «чортової дюжини». По характеру, темпераменту всі вони були люди не подібні один на одного. Народилися і виросли в різних районах країни.

Читаючи і аналізуючи інформацію про бійців цієї легендарної групи, я захоплююсь їхнім патріотизмом, відданістю справі, якій присвятили життя. І думаю, не те що думаю, закликаю сучасну молодь – ось з кого треба брати приклад, щоб в сучасному житті стати людиною, громадянином.

      Поодинокі залишилися живими, але тоді кожна особистість була легендарною.

«Бережной Іван Іванович, 1919 року народження, українець, член ВКП(б) з 1941року, отримав спеціальну розвідувально-диверсійну освіту…»

«Зеболов Володимир Якимович, 1921 року народження, росіянин, безпартійний, народився в Орловській області… , освіта середня, військова десантна школа, невійськовозобов’язаний – повний інвалід, до війни був студентом першого курсу Московського університету ім.. Ломоносова, прибув з штабу Брянського фронту…»

Я в захопленні від того, що вивчаю. Та не тільки! В інших країнах це назвали б фантастикою. А в нас це було! Справа була в тому, що у Володі лівої руки не було по лікоть, а права від зап’ястя була розщеплена як клешня рака. Що можна робити такими руками? Таким питанням я задалась сама собі. А П. Вершигора і С.П. Тутученко стверджують: «Робити все що роблять розвідники в тилу ворога». І він робив все. Влучно стріляв, обходив себе, очолив диверсійну групу.

Третім командиром особливого загону розвідників був Гапоненко Микола Володимирович, 1922 року народження, українець, … лейтенант. Під стать були їм і рядові бійці розвід роти. Чотирнадцятилітні Семенистий Міша і Володя Шишов, зовсім юна Аня Маленька – радистка «Тринадцятої роти». І ще десятки славних імен…

1.3. Сталінський рейд (Рейд на Правобережжя)

Партизанський рух набрав організованого характеру. Необхідно було узгодити дії Червоної Армії і всенародну боротьбу у ворожому тилу. В зв’язку з цим 30 травня 1942 року постановою Державного комітету Оборони було створено Центральний штаб партизанського руху. Український штаб партизанського руху (УШПР) очолив Т.А.Строкач (20). В кінці серпня – на початку вересня 1942 року в Москві відбулась нарада командирів партизанських загонів. Від українських партизан на нараді були присутні С.А.Ковпак і А.М.Сабуров. Перед командирами партизанських загонів були поставлені конкретні бойові завдання, пов’язані із загальним планом наступальних операцій, які ставка Верховного головнокомандування планувала здійснити восени 1942 року. «Ковпак і Сабуров прочитали під розписку секретний наказ – вийти в рейд» (21).

26 жовтня 1942 року партизанське з’єднання під командуванням С.А.Ковпака вирушило в рейд на Правобережну Україну. Одночасно в рейд на Житомирщину виступило з’єднання А.Н.Сабурова(22). Партизани  цих з’єднань форсували Десну, Дніпро, Прип’ять і вийшли в кінці листопада в налічені для них райони. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і в південній частині Білорусі велику територію, яку назвали «Партизанським краєм».

Випустила в світ перший партизанський рейд і «чортова дюжина». З цього часу доля ковпаківців стала долею брянських диверсантів. Вершигора  організував чітку розвідку на шляху руху з’єднання. Тринадцята рота на марші завжди ходила разом з розвідкою. На стоянках теж розташовувались поруч (23). Ще перед початком рейду, начальник штабу Базима поцікавився у Вершигори, як обстоять справи у «чортової дюжини». Відповідь була однозначною: готові, але хвилюються. І дійсно вони першими пішли в похід. Розвідка забезпечувала спокійне просування головним силам (24). Тай не тільки. Прийшлось вступити у відкритий бій з гітлерівцями. Екзамен на зрілість тринадцята здала на відмінно.

 Лоєв,  Лельчиці, Глушкевичі , Милошевичі, Прибиловичі. Ці населені пункти один за одним ставали вільними від ворога. Розвідники протягнули свої щупальці до Мозиря, Столина, Сарн, Олевська, відшукуючи об’єкти для нападу. Звідси було завдано удару по Сарненському залізничному вузлу. Було зірвано 9 великих залізничних мости, тобто порушено рух на усіх залізницях, які схрещуються у Сарнах. Роботу залізничного вузла цілком паралізували на півтора місяця (25).

Один із мостів було доручено зірвати взводу розвідників лейтенанта Ганоненка. Ось тут проявив свій «характер» Антон Петрович. «Так тепер не по військовому всі називали Землянка. Йому і Мурзіну було доручено кулеметним вогнем прикривати дії підривників. Завдання було виконане з честю» (26). Міст довжиною понад 200 метрів було спалено. Комісар Руднєв спостерігаючи за заревом на захід від Сарн проговорив: «Бережной, Бережной працює!»  Авторитет розвідників зростав.

Розвідники в партизанському з’єднанні користувався особливою повагою. Партизанам приходилося діяти складній обстановці, де немає кордонів фронту і тилу. Кругом фронт. Важко визначити звідки появиться ворог. І щоб не бути застуканим зненацька, необхідно безперервно везти розвідку в усіх напрямках.

Тепер кожен батальйон з’єднання  мав свій взвод розвідки , а Путивльський – розвідроту. Партизани її називали головрозвідкою. Дякуючи старанням Ковпака і Руднєва головрозвідка була укомплектована бойовими,  провіреними партизанами. До розвідників виставлялись високі вимоги. Вони постійно знаходились в русі, виконуючи завдання, відходячи від своїх мінімум на тридцять кілометрів в радіусі.

        З виходом з’єднання на правобережжя Дніпра роботи розвідникам прибавилось. Головрозвідка в тому складі, в якому вона була, справитися з завданням не могла. Командування вирішило об’єднати тринадцяту роту з головрозвідкою. Тринадцята рота була переіменована в третій взвод пішої розвідки під командуванням лейтенанта Гапоненко. Загальне командування головрозвідкою доручили І. І. Бережному (28). Політрук роти Іван Ковальов говорив з цього приводу: « Ми з радістю приймаємо в свою сім’ю гідне поповнення. Я вже давно придивлявся до автоматників тринадцятої роти. Всі прийшлись до душі мені і нашим розвідникам. І спокійний Антон Петрович Землянко, і веселий Володя Лапін, і кмітливий Стрелюк і Савкін…»(29).

Після розгрому німців в Лельчицях і «Сарненського хреста» для партизан настав час відпочинку. А першого січня 1943 року партизани форсували Прип’ять і вийшли на північ до великого озера Червоного або Князь-озера. Переправа була важкою. Річка ще не була скована льодом. Група Гапоненка повинна була розвідати переправу. Розвідники благополучно досягли північного берега, впевнені що виконали завдання. Але коли поверталися назад напоролися на «обман» і провалилися під лід. «Сам Гапоненко і кращий розвідник його групи Антон Петрович ледве не потонули. Їх виручив Володя Лапін» (30).

Переправу все таки було налагоджено. Артилерію та інші великі вантажі переправили невеличким паромом. Штаб розташували в поселенні Ляховичі, а батальйони в навколишніх селах. Почалась підготовка льодового аеродрому на замерзлому плесі Князь-озера. Воно дуже прислужилось партизанам. Десятки літаків з Великої землі доставили сюди амуніцію, боєприпаси, зброю. А звідси у наш тил забрали поранених та хворих.

Початок 1943 року ознаменувався корінним переломом у Великій Вітчизняній війні. Наші війська зупинили ворога і перейшли в наступ по всьому фронту в 1500 кілометрів. Радіограми про перемоги на фронтах надихали і посилювали бойовий дух партизан. Вони успішно здійснювали своє завдання – глибокі партизанські рейди по тилах ворога.

В березні 1943 року партизанське з’єднання під командуванням А.Ф.Федорова і загони сумських партизан на чолі з І.Я.Мельником, опираючись на досвід осінніх рейдів з’єднань Ковпака – Сабурова, здійснили рейд на Правобережну Україну.

На порозі лютого-березня партизанське з’єднання під командуванням С.А.Ковпака здійснило новий рейд із району Червоного озера в районі Білоруського Полісся під Київ (32). Під час виконання бойового завдання ковпаківці діяли паралельно з загонами «дядька Петра». Як пізніше стало ясним, що це був командир партизанського з’єднання А.П.Бринський, родом з села Андріївка що на Чемеровеччині.

Рух партизан через територію Рівненщини видався ускладненим. Потепління, що надійшло з заходу утруднювало дії розвідників. Але рухатись було потрібно вперед, німці насідали з флангів, наздоганяли з тилу. З’єднання готувалось форсувати залізничну колію Ковель-Сарни. Вдень там побувало відділення А.Землянка. Про важливість розвідки свідчить той факт, що розвідник доповідав самому С.А.Ковпаку. «Були на переїзді. На роз’їзді Лісова Гура – 100 німців з кулеметами і мінометами. Переїзд в одному кілометрі західніше роз’їзду – говорив він поважно: Охорона шість чоловік. Дорогу патрулюють німці по 6- 10 чоловік… В Маневичах більше ста гітлерівців, - продовжував впевнено Землянко. Дорогу контролює бронепоїзд… Вважаю переїзд в кілометрі західніше Лісової Гури підходящим.

• А раз підходящий, значить підемо тут, сказав Сидор Артемович. – Захоплення переїзду на твоїй совісті…» (33).

З боями, що принесли немало втрат , ковпаківці рухалися до Прип’яті. За розпорядженням Вершигори Бережний розіслав розвідників на пошуки місця, придатного для посадки літаків. Землянко з відділенням пішов вздовж Прип’яті на Мозир. І знову дивує розсудливість, винахідливість, аналітичний розум Антона Петровича. Він виявив місце, що могло послужити аеродромом. Ось як звучало його донесення: «Місце рівне, сухе.  Підліт можливий з усіх сторін… Хочу сказати про Прип’ять. Німці встановлюють бакени… Одним словом готуються до навігації.» (34) Артемівський рапорт виглядав так: «Бачив, - сам. Німці мосту в Довлядах не будують. Немає навіть підвозу лісу. Дорогу охороняють сильно. Патрулі по шосе – через кожні дві години. Бронемашина курсує два рази в день. Пішов по річці вверх.  Скрізь йдуть роботи. Установлені бакени, де залишились старі – пофарбували. Взяли на облік всіх бакенщиків і лоцманів. Видають їм пайок – два пуди на місяць.

Думаю через тиждень почнеться навігація на Прип’яті…, і, напевне, на Дніпрі» (35).

Це донесення серйозно сприйняло командування. Розпочалась підготовка до «навігації». 6-7 квітня партизани потопили цілу ворожу флотилію. С.А.Ковпак константував: «З нашим приходом на Прип’ять, особливо після розгрому ворожої флотилії, всі навколишні села стали партизанськими, їхнє населення піднялось на боротьбу: всі навіть старики і діди осміліли» (36).

Успіхи окриляли партизан. Село Аревичі  над Прип’яттю стало на деякий час столицею визволеного партизанами краю. І хоч у другій половині травня 1943 року гітлерівці оточили у межиріччі Дніпра – Прип’ять у «мокрому мішку» з’єднання ковпаківців (37), «Дід» – (так називали партизани Ковпака) доповідав 28 травня на зустрічі з командирами партизанських з’єднань України, що діяли в Поліссі: «Наше з’єднання вийшло з оточення і думаю: яке ж це було оточення, коли гітлерівці нас оточували, а самі теж були оточені. Ось кільце у якому вони мечуться – загони Сабурова, Федорова, Бегми, Мельника..? (38).

1.4. Знаменитий Карпатський рейд

Йшов третій рік війни. Фашисти прагнули взяти реванш під Курськом. Грандіозна за розмахом битва прикувала до себе увагу всього світу. Жорна війни на Курській дузі перемелювали тисячі людських життів, сотні танків та іншої бойової техніки. «А в той час далеко від ліній фронту в глибокому тилу ворога, партизанське з’єднання Ковпака і Руднєва вирушило в похід , названий пізніше Карпатським рейдом. Це було 12 червня 1943 року» (39). Народні месники урочистим маршем, вийшли з білоруського села Милошевичі, форсували залізницю Сарни-Олевськ, обігнули Ровно, з боєм перейшли дорогу Ковель-Ровно і направились на південь. Похід почався. Неймовірно важкий і безприкладний по мужності партизан.

З’єднання рухалося з загальному напрямку на південний-захід, змінюючи на своєму шляху ворожі гарнізони і проводячи диверсії на тридцяти кілометровому фронті. Повсюдно ширились чутки про рух «справжньої армії» С.А.Ковпака. Це було тат і не так. У похід вирушило 1517 чоловік, з гарматами. Та найголовніша сила – хоробрі бійці і командири (40). При вході в Кременецький ліс з далекої розвідки повернувся А. Землянко і доповів, що недалеко від с. Ісерна надибав партизанський загін А. Одухи. Негайно було організовано зустріч Ковпака і Руднєва з командуванням партизанського загону імені лікаря Михайлова (командир Одуха А.З. комісар, Г.В. Кузовков), (41). Подоляни проінформували про стан справ у Кам’янець-Подільській(Хмельницькій), та Тернопільській областях.

З’єднання рухалось вздовж кордону сучасних Тернопільської і Хмельницької областей. Багато роботи було у розвідників. Взвод М. Гапоненка залишили спочатку в ар’єргарді, щоб отримати вантажі з Великої землі. А через кілька днів вони вже в авангарді колони. Розвідники, в тому числі і Антон Петрович, побували у Волочиську, Сатанові, Гусятині. « Рідний дім в Івахнівцях був за 10-15 кілометрів, згадує сестра Зіна, але до батьківської хати розвідник не зайшов»(42). Про це вона дізналася вже після війни, на зустрічі партизан-ковпаківців у місті партизанської слави Яремчі у серпні 1978 року, приуроченій 35 річчю Карпатського рейду.

Про дії розвідників в наших краях стверджує В.О.Войцехович, тоді помічник начальника штабу. У його записах згадуються назви: Збруч, Іванківці, Требухівці, річка Гнила, Борщів, Скала Подільська. І весь час розвідка, розвідка. Ось уже з боями подолали Дністер. Партизани розгромили нафтові промисли, знищили десятки німецьких гарнізонів. Але сили ворога були великі. Ковпаківці залишили обоз, коней. В Карпатах треба було міняти стратегію і тактику боротьби. Прийшлося діяти у незвичній гірській місцевості. Щоб знищити партизан, німецьке командування підтягнуло сюди гірські та есесівські полки ( близько 3 дивізій ). Партизани зазнали певних втрат. З’єднання зайняло поротну оборону на схилах гори Синичка.

Не було кухні, і бійці були голодні. Врятували становище розвідники. Вони знайшли на горищі гірської колиби бочку бринзи. Калицький і Землянко вигнали з лісу вівцю і ягня. Тварини моментом опинились в котлі (43). І знову вперед. Група Гапоненка, не доходячи до Яремчі, напоролася на німецьку розвідку, що переважала наших більш як вдвічі. Врятували положення Землянко і Стрелюк. Вони підповзли до фашистів і з тилу закидали їх гранатами (44). В цей час Антон Петрович займав посаду командира взводу (45).

Але як вміло не діяли розвідники, кругом вони натикались на ворога. Невдалим був бій під Ділятином. Десятки партизан поклали свої голови на кам’янистих схилах, в току числі і комісар – С.В.Руднєв, його син Радик. В Карпатському рейді загинуло 228 бійців і командирів, поранено більше 150 чоловік, безвісти пропало понад 200 чоловік (46).

Після дводенних важких боїв біля Ділятина, Ослав Білих та Ослав Чорних стало ясно, що всім з’єднанням з оточення не прорватися. За ініціативою Вершигори було вирішено скористатися «давидовським маневром» - розділитись на групи.(47). Зіркове розходження здійснювалось в різні напрямки, це врятувало партизан.

Взвод А. Землянка разом з кавалерійським ескадроном О. Ленкіна, 5-тою ротою С. Єфремова, 6-тою ротою І. Дегтьова ввійшли в другу групу під загальним командуванням П. Вершигори (48).

Це було 5 серпня. Групи автономно вирушили з оточення. Шлях був важким, политим кров’ю і відзначений могилами товаришів. Карпатський рейд став найтяжчим випробовуванням, що випали на долю ковпаківців. Але ніщо не могло зупинити людей з чистою совістю. 16 жовтня 1943 року колона Вершигори була вже в  лісах під Славутою на Хмельниччині. У своїх побратимів по зброї  - партизанів із з’єднання Одухи – Кузовкова. А 21 вересня – на порозі партизанського краю – в житомирських лісах. Туди поступово стікались загони і розрізнені групи ковпаківців.

До партизанського краю довго добирався поранений розвідник Дмитро Бакаєв. У  Шепетівських лісах він натрапив на з’єднання ім.. Михайлова, де й залишився до приходу Радянської Армії (49). Це знаний  в післявоєнний час на Хмельниччині ковпаківець помер 2009 року.

Щасливо склалася доля Федора Сидоренка, теж з «чортової дюжини». При переході через Збруч в районі с. Іванківці був важко поранений. Вилікували місцеві патріоти. Допомогли зв’язатися з іншими партизанами, що затрималися в лісах біля сіл Голенищево і Вівся, Сатанівського, зараз Чемеровецького району. Так народився новий партизанський загін імені Ковпака.

Побратими Сидоренка озброїлись за рахунок поліцаїв в Кутківцях, перейшли до операцій на залізниці Гречани-Закупне-Гусятин (50). Ковпаківці встановили зв’язки з партизанським загоном імені Чапаєва під командуванням М.Т. Тоскалюка, штаб якого знаходився в приміщенні сучасної нашої школи.

      1.5. На Сан і Віслу

З’єднання перебувало в партизанському краї майже 3 місяці. В грудні 1943 року Ковпак у зв’язку з хворобою відбув у вже визволений Київ на лікування. «За наказом Українського штабу партизанського руху від 24 грудня 1944 року командування з’єднанням прийняв Вершигора. Саме з’єднання було перетворене в Першу Українську партизанську дивізію імені двічі Героя Радянського Союзу С.А.Ковпака».(51)

За короткий час дивізія була приведена в бойову готовність: створено три полки, окремий кавалерійський дивізіон. Першому полку було присвоєно ім’я Героя Радянського Союзу генерал-майора Руднєва, який героїчно загинув у Карпатському рейді. У цьому полку знаходилась головрозвідка, в якій на посаді командира взводу перебував старший лейтенант А.П.Землянко (52).

«5 січня 1944 року з’єднання вийшло у Львівсько-Варшавський рейд» (53). Перед дивізією було поставлено завдання – вийти в район Шепетівки, Острога, Ізяслава і дезорганізувати там рух противника. У подальшому передбачався вихід з’єднання у рейд в Станіславську (Івано-Франківську) область. Крім руйнування транспортних комунікацій, у завдання ковпаківців входило також встановлення зв’язку з місцевими партизанськими загонами і активізація їх дій, виявлення націоналістичних формувань і робота по їх розкладу.

Дивізія просувалася швидко на захід. Це стало можливим через те, що фашистська авіація змушена була прикривати свої війська, які відступали на захід під ударами Червоної Армії. З 6 лютого до 18 березня, майже півтора місяця дивізія діяла на території Польщі (54). Своїми діями партизани сприяли успішному наступу армійських підрозділів на фронтах, що наближався до західного кордону держави.

Партизанська армія рухалась вперед. А попереду йшли розвідники. Взвод А.Землянка першим переправився через Буг на польську землю (55). Отримані дані були цінними.

27 лютого з розвідки на річку Сан повернувся взвод нашого земляка. Як бачимо розвідка не знає спокою. Ось так виглядав його рапорт:

«Сан переплили на човнах. Укріплень на лівому березі не виявили. В Ліжайську, Соколові, Рудніку – сильні гарнізони. В селах поліція. Місцевість пересічна, горбиста, лісиста… Брід відшукали південніше Ліжайська. Міст на Кшешув сильно охороняється. До Сталевої Волі пробратися не вдалося. Підступи прикриті заставами. Від поляків взнали: в урочищі Лентовня великі німецькі склади російських боєприпасів… Охорона слабка» (56). Вершигора подякував взводному за цінну інформацію і через півгодини полки вирушили на Сан.

Після вдалого поповнення боєприпасами, шлях дивізії пішов прямо на північ Польщі. Маневруючи, треба було відходити в рідні краї. Розвідка доносила, що вороже командування стягувало сюди каральні есесівські частини, війська з фронту. Ворог нашвидку будував тут укріпрайон щоб дати віддач наступаючій Червоній Армії. Партизанське командування вирішило рухатись на схід – у Біловежську Пущу. Перехід ковпаківців через міст на магістралі Черемха – Седльце забезпечить взвод Землянка і кавдивізіон Саші Леніна (57). А вночі, під шквальним вогнем ворога дивізія перейшла Буг і опинилась в Біловежській Пущі. Рейд дивізії тривав до 1 квітня 1944 року (58). А незабаром вона злилася з частинами Червоної Армії.

1.6.Пішов у розвідку з прикриттям

В ті березневі дні обривається слід Антона Землянка. 16 березня його взвод вийшов з села Ольшанка Сідлецького повіту курсом на Бялу-Подляску, дальше на Янув-Подляський. 17 березня, ввечері, розвідники напали на охорону місцевого фільварка, перестріляли її. Переправились на правий берег. На ранок 18 березня група була вже за 25 кілометрів від Бугу й напали на слід дивізії. Пройшовши день розвідники зупинились перепочити на хуторах поблизу дороги Сімятиче-Боцьки. Але тут німці влаштували засаду, в якій загинули Павло Іванов, Петро Бугримович, Василь Рюмов. Декілька спроб Землянка врятувати товаришів не мали успіху. Перевага була на стороні ворога.

«Залишки взводу продовжували йти по слідах дивізії. Не знав Землянко, що його підрозділ з усіх боків обсіли фашисти. Рано-вранці 20 березня взвод потрапив під перехресний вогонь ворожої засади. В короткому бою втратили шестеро чоловік. Загинув і командир взводу Антон Петрович Землянко, так і не взнавши, що у нього народився і росте син Володимир. Могили Землянка і його побратимів загубились десь в лісах Брестської області» (59).

Але слідопити нашої школи не побажали, щоб їхній легендарний земляк вважався безвісти пропавшим. З невідомістю не могла змиритись і сестра Зіна. Учні розпочали пошуки. Написали десятки листів до бойових побратимів Антона, які залишилися в живих. Писали листи в населені пункти Білорусі, у край де обірвалася життєва нитка партизана. І результат не забарився. Спогади Бережного Миколи Опанасовича (60), який залишився у тій перестрілці живим і відтворена картина бою 20 березня 1944 року головою ради ветеранів с. Рудники Пружанського району Білорусі Молоденовим Володимиром Гавриловичем (61) співпадають. Бережной М.О., який вивів рештки взводу з оточення, згадав прізвища товаришів, що загинули того злопам’ятного ранку:

Землянко Антон, Сапожніков Іван, Бреславський Микола, Жарко Данило, Зубков Олексій, Плаксій Іван.

Тепер їх імена висічені на братській могилі в Білорусі. Там знайшов вічний покій прах нашого земляка, розвідника-ковпаківця.

Антон Землянко у студентські роки.